Будинок – не лише стіни. Кожен має свій зберігач.
У старих селах було важко знайти будинок, у якому не жили б разом люди і ще хтось. Не обов'язково видимий, але відчутний — у скрипі масниць, у теплому подиху печі, у тому, як раптом тихо відчиняються двері. Його називали по-різному: господар, дідусь, нічник, але найчастіше — домовик .
Для одних він був охоронцем — тим, хто оберігає будинок від бід, дбає про худобу та застерігає від небезпеки. Для інших — сусідом із характером: уразливим, буркотливим, здатним перевернути все догори дном, якщо його чимось зачепити. І ставлення до нього будувалося не на страху і не на сліпій вірі, а на тонкому майже сімейному договорі: «Ми тебе поважаємо — ти нас не чіпаєш».
Спілкування з домовиком
Домовця представляли по-різному: хтось бачив у ньому сивобородого старичка в старенькій сорочці, хтось — маленька істота з очима, блискучими в темряві, а хтось і вважав, що він невидимий, але може з'явитися уві сні.
Спільним було одне — він належав дому. Не конкретному господареві, а самому місцю, його духу. Якщо сім'я переїжджала, домовик міг піти з ними, але іноді залишався, прив'язуючись до стін та печі.
У народних оповіданнях домовик міг бути дбайливим: будив господаря, якщо в хліві починалася пожежа, сторожив худобу вночі, лякав злодіїв. Але міг і мстити: ховати речі, штовхати уві сні, викликати занепокоєння кішок, якщо хтось порушував «правила вдома». Його правила були прості: не лаятися в нічний час, не свистіти в хаті, не залишати піч порожній у сильний мороз, а головне — не ображати самого домовика.
Спілкування з будинковим будувалося, як із живою людиною. Йому залишали їжу: шматочок хліба, миску молока, іноді солодощі. Особливо часто процедуру робили напередодні великих свят чи перед початком нової справи — весілля, споруди сараю, покупки корови. При частуванні говорили:
«Господар-батюшка, їж на здоров'я».
Вважалося, що, ситий і задоволений, він допомагатиме.
Історія про Федора Печного
В одному селі на узліссі жив старий Федір. Будинок у нього був старий, але міцний, піч гріла рівно, і худоба завжди була сита. Казали, що Федір ладнав із домовиком — кликав його «батюшкою» і щонеділі ставив на піч кухоль теплого молока з крихтою хліба.
Якось узимку Федір засидівся у сусіда, а вдома забув заслінку в печі. Завірюха розігралася така, що снігом почало тягнути просто у хату. За словами сусідів, тієї ночі хтось постукав у двері будинку сусіда так голосно, що старий, прокинувшись, побіг додому. Двері його хати були відчинені навстіж, а на підлозі вже лежала купа снігу. Федір поспішно закрив заслінку і протопив піч — так будинок не встиг промерзнути.
— Дякую, батюшка, — сказав він у порожнечу.
І, як розповідав потім, із-за печі тихо, майже нечутно, пролунало: «Не забувай».
З того часу Федір ще більш уважно ставився до будинку і ніколи не пропускав недільного частування. А люди на селі, почувши цю історію, знову почали залишати домовому хліб чи кашу — про всяк випадок.
Переїзд із будинковим
Коли сім'я залишала будинок, домовика намагалися «покликати» із собою. Для цього ввечері напередодні переїзду залишали в центрі хати віник, загорнутий у чисту ганчірку, і тихо говорили:
«Господарю, підемо з нами в новий будинок».
Віник потім переносили до нової хати і ставили за піч. Вважалося, що разом із ним переселяється і дух-охоронець.
Домовик та худоба
У сільському житті, де благополуччя сім'ї залежало від худоби, домовик часто вважався і «хазяїном хліва». Він міг гладити коней, заплітати їм гриву (вважалося хорошим знаком) або, навпаки, сплутувати волосся, якщо він був незадоволений. Вранці, знаходячи дивні кіски на кінській гриві, господиня знала: час пригощати домовика.
Домовик у народній пам'яті
Багато людей похилого віку розповідали, що зустрічали домового особисто. Хтось у півсні, хтось наяву — як тінь, що швидко майнула. Важливо, що такі розповіді майже завжди мали одну інтонацію – не страшну, а шанобливу. Домовика не боялися, його визнавали. Він був не привид і не чудовисько, а частина будинку, така ж звична, як і піч.
Домовик — не просто персонаж фольклору. Він вираз глибокої сільської ідеї: будинок живий. У ньому є характер, настрій, пам'ять. І щоб будинок жив у ладі з людьми, з ним треба ладнати.
Можливо, в сучасному місті ми вже не маємо печей і хлівів і ніхто не залишає миску молока «хазяїну-батюшці». Але сам принцип залишився: повага до простору, в якому живеш, до його тиші та устрою. А якщо іноді раптом падає з полиці ключ чи зникає шкарпетка — хто знає, може, це просто старий сусід із характером нагадує про себе?