Одним із каменів спотикання при навчанні самообороні виявляється питання «бити чи бігти?». По-перше, це нелегкий вибір для тих, хто відчуває страх і чиє головне спонукання у будь-якій ситуації небезпеки – «бігти». Така реакція цілком зрозуміла і насправді переборна. Гірше, коли освоювати самооборону, береться людина з безумовною установкою «бити».
Але не всякий, а представник цілком певного психологічного типу. Якого буквально ставить у глухий кут думка інструктора про те, що «бити» не так вже й обов'язково, а іноді й просто безглуздо… Мова про людей з хворобливим самолюбством і гіпертрофованими уявленнями про «чоловічу поведінку».
Зазвичай цими питаннями якщо й задаються, то ненадовго і не роблячи проблему. Звичайно, майже в кожного вже є думка, що склалася з цього приводу. Але більшість у результаті приймають (нехай і із застереженнями) точку зору інструктора. Умовно висловимо її так:
– Якщо можливо – біжи!
Багатьох це дивує. Начебто прийшли вчитися захищатися, а тут вчать боягузтво. Боятися ми й так уміємо, нам би, навпаки, навчитися битися!
Потім інструктор прояснює, що вміти битися треба не замість того, щоб бігти, а разом. Тобто вміти потрібно те й інше, щоб мати можливість скористатися тим, що є доречним. І все ж основний тип реагування на загрозу для нас – «бігти».
Все просто: ми говоримо про самозахист! Тобто захист себе та близьких від чужих посягань. Все! Це найголовніше. Інші мотиви відходять на другий план – а деякі, типу гордості, самолюбства і чоловічої гідності, повинні бути взагалі виключені хоча б на якийсь час.
Прошу зрозуміти правильно: не виключено із життя взагалі! Хоча я не виключав би корисності і такого кроку, ця тема вимагає окремого осмислення. Але всьому своє місце та час! Коли йдеться про самооборону (і взагалі виживання у широкому значенні) – подібні мотиви швидше зашкодять. «Чоловіче» поведінка, якого спонукають ці установки, найчастіше пов'язані з підвищеним ризиком. Чи доречний він? Так, навіть стосовно ситуацій самооборони. Просто ризик тут потрібний дуже обґрунтований та розрахований. Самооборона – так самооборона! Отже, все підпорядковується основним завданням: забезпечити безпеку свою та близьких.
Для володарів болючого самолюбства на перший план виходить бажання довести щось собі самим. В даному випадку – що вони не труси, справжні чоловіки та інше. Не будемо зупинятися на тому, що ідея «справжнього чоловіка» досить штучна і ви зовсім не зобов'язані їй слідувати. Але навіть загальноприйнятий «справжній чоловік» мав би дбати про сім'ю. Про близьких. А чим ви їм допоможете, опинившись у лікарні чи в'язниці? Гарна турбота! І чи не висока плата за хвилинне задоволення самолюбства?
На жаль, поки така установка переважає, у вас і вибору немає.
Я не оголошую «чоловічу» поведінку апріорі непридатною. Тим більше не закликаю замінити безумовне «бий» настільки ж категоричним «біжи»… Хрін, як кажуть, редьки не солодший! Просто всьому свій час, категоричність – завжди погана. А коли йдеться про забезпечення безпеки – ще й небезпечна.
«Гіпертрофована мужність» здатна штовхнути до ризикованих вчинків. До того ж у ситуаціях, коли агресивна реакція зовсім недоречна. Чи до самооборони тому, для кого головне – не відчути себе боягузом?
Він кинеться у бій без жодної потреби. Кинеться передчасно або загострить ситуацію там, де доречніше (і, можливо) було б вирішити справу світом. До речі, справа не обмежується лише фізичними посяганнями. Нерідко подібна людина готова побачити агресію, нападки, образу де завгодно. Пред'являючи підвищені вимоги до оточуючих, він часто прямо-таки шукає (хоча сам цього і не розуміє) щось, що його зачіпає. У гіршому випадку – навіть якщо поведінка оточуючих його прямо не стосується.
Умовно кажучи, такий тип постійно перебуває у готовності захищатись. Навіть якщо ніхто особливо не нападає. Навіть із набагато слабшим «опонентом», «самозахист» від якого кожен розцінить як агресію. Причому «захищається» зустрічною агресією!
До такого громадянина майже неможливо донести, що сама суть самооборони полягає у оберіганні себе та близьких і зовсім не має відношення до самоствердження. І переконувати, що немає нічого поганого в тому, щоб вирішити справу світом… Тим чи іншим способом. Навіть своєчасно ретикувавшись. Навіть, за потреби, зробивши це заздалегідь і швидко. Тобто бігцем.
Зрештою, на те й дано голову, щоб думати. І людина (принаймні теоретично) відрізняється від тварин здатністю мислити і приймати рішення. Самостійні!
До чого це тут?
Якщо ви зіткнулися не зі злочинцем, а просто з хуліганом, навряд чи він атакує з ходу. Ні з того, ні з цього. Це також можливо, але навряд. Зазвичай (якщо це не грабіж, а саме хуліганські дії!) вишиковується якийсь ритуал, покликаний виправдати агресію хуліганів. Жертву втягують у «бесіду», підводячи до грані, коли вона як би і виявляється винною. До того є можливість звести справу до несилового рішення. Та й після можна, хоч і набагато складніше. А якщо потенційна жертва сама виявляє агресивність – то хулігани з повною підставою та радістю підтримають такий почин!
І добре б, все це справді вело б до самоствердження! Але чомусь така «самооборона» значно частіше закінчується плачевно. Чи тому, що «самооборонець» готовий кидатися на когось ні потрапивши і не розраховує свої сили. Чи цих сил і справді замало?
Не заглиблюючись в аналіз причин, скажу лише, що гіпертрофоване самолюбство майже завжди приховує більш глибоке відчуття власної слабкості.
І повернемося, нарешті, до того, з чого почали: коли доречно бити, а коли тікати?
Зрозуміло, на таке спільне запитання й відповісти можна так само «загалом»: «бити» доречно, коли всі інші варіанти поведінки збільшать ризик. «Тікати» ж – у всіх інших випадках.