У складних життєвих обставинах ми часто потребуємо підтримки. Отримавши її, іноді починаємо вважати, що нам винні. Стаємо вимогливими, прискіпливими, навіть ревнивими. Перетворюємося на “важкий випадок” для того, хто намагався допомогти. Як і чому це трапляється? Чи варто допомагати людям “до останнього”, попри агресію та невдячність?
Існує такий анекдот:
Жебрак стоїть біля храму і просить милостиню. Один заможний чоловік щоразу давав жебракові чималу суму грошей. Аж раптом чоловік зник. Жебрак хвилюється, чекає. Через кілька тижнів жебрак знову зустрівся зі своїм благодійником.
— Куди ж ви поділися? — стурбовано запитує жебрак.
— Та ось, їздили з дружиною на море, — радісно відповідає чоловік.
— Отже, на море…
— Так. На море.
— І це за мої гроші?!
Є схожа історія:
Якось чоловік зустрів жінку, що сиділа на тротуарі й плакала. Коли він запитав її, що трапилося, жінка розповіла сумну історію про те, як вона йшла на ринок, щоб купити продуктів для святкування дня народження. Вона кілька місяців збирала ці гроші. І в неї вкрали гаманець з грошима. Немає грошей, немає продуктів, нічим частувати гостей, немає свята. Чоловік перейнявся горем жінки і дав їй утрачену суму. Жінка продовжувала гірко плакати.
— Чому ж ви плачете? — запитав чоловік. — Я ж дав вам грошей.
— Так, — повернула до нього своє заплакане й перекошене від образи обличчя жінка. — А гаманець?!
Якщо ми замислимося над цією історією і поставимо питання, що ж сталося з жінкою, то відповіді: “Їй усе мало”, або “Вона скупа”, або “Вона невдячна, інфантильна”, — нас не задовольнять. Тут важливо зосередитися на тому, що жінка, зазнавши серйозної втрати, хоче не лише допомоги, не лише компенсації втрати, а хоче досягти ефекту, ніби нічого не сталося. Ефекту повного усунення травмувальних обставин. Це казковий, чарівний ефект. Коли всемогутній інший повністю усуває наслідки травми. “І я відчуваю, що я захищений”. Ніби все добре. Хіба з цим почуттям щось не так?
Бажання бути абсолютно захищеним притаманне кожному з нас. Філософ Жильбер Сімандон у своїй книзі “Про тварину і людину” пише:
“У людини немає нічого. Вона лежить безпорадна, не здатна пересуватися, тоді як пташенята вже вміють добувати собі їжу, а комахи, ледь з’явившись на світ, знають, куди потрібно рухатися, щоб злетіти. Людина нічого не знає… Вона змушена всьому вчитися з нуля, довгі роки вона живе під опікою батьків, поки не почне самостійно заробляти на життя та долати небезпеки. Але натомість вона отримала розум, людина — єдина жива істота, яка може стояти на повен зріст і дивитися на небо”.
Усвідомлювати свою незахищеність людині болісно і тривожно. Це лише одна з причин того, чому людині хочеться фантазувати не просто про дозовану допомогу, не просто про співчуття, що має межі, а про те, щоб за неї все було вирішено, і вона не відчувала такої незахищеності перед життям. І навіть якщо така людина глибоко страждає, дати їй усе не вийде. Поки людина не вибудує зрілі стосунки та зрілі захисти в цій незахищеності, вона прагнутиме незрілого захисту.
Один із прикладів — “пошук всемогутньої матері”. Адже в дитинстві дитині здається, що батьки всемогутні. Цей етап настає, коли дитина починає здогадуватися, що затишок і тепло, молоко і комфорт — це не результат її всемогутньої турботи про себе, а турбота дорослих. Дитина буде дорослішати, віра танутиме, але її залишки завжди будуть з нею. І від того, наскільки тепер доросла дитина зможе бути причетною до цих всемогутніх “дорослих”, залежатиме те, наскільки вона почуватиметься спроможною. Саме тому люди так цінують “зірок” і “сильних цього світу”. У всіх нас є очікування всемогутньої та неруйнівної матері, матері-опори, яка задовольнить усі наші потреби. І коли хтось сильніший за нас нам допомагає, ці фантазії активізуються. Але коли “всемогутня мати” нам відмовляє, то “дитина” обурена. Її позбавили її власності.
У спрощеному вигляді все це зазвичай списують на недолюбленість. Але проблема в тому, що принцип задоволення прагне стати тотальним. Іншими словами, несвідоме бажання людини — не відчувати незадоволення в принципі. Однак будь-яка напруга і незадоволеність — велика проблема для принципу задоволення. Тому розвиток — завжди фрустрація.
“Всемогутня мати” ще й невразлива. Тобто щодо неї можна бути і жорстоким, і садистичним, і невдячним — вона все витримає. Відповідно, що більше ми підтримуємо ці фантазії у тих, кому допомагаємо, то більші напади агресії провокуємо. І навіть якщо комусь вдається видавати себе за таку собі “маму, яка все може і на все готова”, на нього чекає нова складність: той, хто все може, той і в усьому винен.